Питання про національне питання.

     Чи не є ми, українці, нація, яка закінчує другий десяток років своєї незалежності, феноменом в загальнолюдській культурній традиції, де кожний народ може ідентифікуватися своєю етнічною спадщиною, ментальністю, які формувалися тисячоліттями на міцному грунті міфологічного та релігійного світосприйняття, переданого поколіннями за допомогою слова? Хто може дати відповідь на питання, які ми є, абстрагуючись від стереопипного російського бачення нас з салом, горілкою і придурковато-винуватою посмішкою? Невже єдиною адекватною відповіддю буде – ніякі?!
     Хочеться поставити ще дуже багато різних питань, на які, я знаю, однозначної відповіді не існує. Я лише знаю, що тривають дискусії… Знаю, що ці питання називають спірними(?)… Але переконаний, що від їх вирішення, багато в чому буде залежати доля українців як нації. Здогадуюсь, що це комусь на руку, що комусь це вигідно… Комусь, кому не треба, аби існували українці як такі. Так, ці особи не є відвертими ворогами, навпаки, називаються друзями. Багато з них навіть прибрали собі титул "vox populi".  Навпаки, турбуються за „українців”, які є такими по громадянству, за їх права, тобто своїми діями підкреслюють всю велич і демократичність держави Україна, але… Але діють не в інтересах української нації, бо сприяють її руйнації, а не збудуванню, розбалансованості, а не єдності, розгубленості, а не цілеспрямованості. 
      Чому ворог продовжує панувати на нашій землі? Можливо, ми не вміємо бути господарями у своєму краю, й тому приречені на вічне ярмо завойовників? Чому ми настільки несамосвідомі?!
      А як нам бути такими, якщо ми виховуємося на книжках чужих нашій нації авторів, співаємо чужих пісень? Українець вже змалку стикається з тим, що його мова, хоч юридично і визначена як національна, фактично є другорядною, не тією, за допомогою якої можна щось осягнути, щось зробити для своєї країни, не є елітарною.  
       Скільки ще потрібно перемог українських спортсменів та слави українських естрадних зірок, щоб ми дійсно почали пишатися своєю Батьківщиною? Скільки ще потрібно революцій та майданів на цій землі, що спустошена кожною новою війною та кризою? Скільки потрібно мучеників, що обирають смерть взамін втрати національної ідентичності? Де ми є, і у чому наша помилка?!
        Може, тому, що не вміємо ми бути покірними, аби визнати власні недоліки, що надто пихаті і зневажливі до інших? Може, тому, що не такі ми вже й святі, як про себе думаємо? Може, й тому Бог обділив нас, що посідають чи не найпрекрасніше та найвигідніше місце на планеті, правом бути повноправними власниками свого краю? Може, й тому Бог віддає нас, талановитих, мудрих, співочих та винахідливих, в службу тим, хто не має цих дарів, але має здібність їх оцінити та використати у власних інтересах? Може, з-за того, що ми заздрісні, сварливі, жадібні та легкі на прокльони, для нас найкраще залишитись поневоленими, ніж зі своїми можливостями стати тиранами та жорстоко панувати над світом? 
       Мені здається, що найкращим питанням може бути: „А на що ми заслуговуємо?”. Або навіть не ми, а Я. Питання до кожного з нас – наскільки я людяний, аби жити в тому суспільстві, в якому мені хочеться бути? Бо розквіт і занепад націй відзначають їх відповідний рівень освіченості, моралі і культури, як це було у греків, римлян, Візантії та на Київській Русі. За таких умов, а в цьому я переконаний, національне постане як невід’ємне, суттєве, необхідне. Одним словом, аби стати справжніми українцями, нам необхідно перестати бути „хохлами”.

Житушечка!..

       Насыщаешься тобой, житушечка! Воде бы хочется тебя смаковать, но вот незадача – «насыщаюсь»… Впадаю в состояние чревоугодника – и то мне не хочется, и от всего я устал, и вообще, ничего не хочу!.. Томлюсь. Ничего не делаю. А потом и бояться, вдруг, тебя начинаю.

        Но, а ты-то ведь такая классная, как десерт! Пересекают тебя, преломляясь, лучи света откуда-то, играют, дразнят.… Как ты можешь радовать око! Плавная, цветная, полупрозрачная, воздушная. Всегда можно видеть немного далее определенных границ, заглядывать несколько в будущее – мечтать, хотеть, желать, стремиться.… Вот и стремлюсь. Стремлюсь-стремлюсь… Уже даже и не мечтаю. А свет все равно-то ведь светит, играет! Идешь по улице, — и так хорошо вроде все у тебя, да и вроде погодка так ниче, солнце светит и красиво так вокруг. И подумаешь, а че ж я радоваться этому, как раньше, да не радуюсь?! Совсем уже втупил в тебя, суетливую, ем тебя только чтобы срать, ну и все никак не соображу, что ты-то ведь – Банкет!

        Ну и как я себя веду? На банкете, в смысле?.. на празднике жизни? Мне кажется, что очень похоже на то, как вор, который что-то крадет. Я, по крайней мере, так себя чувствую. И не важно, изменю ли я в себе свою внутреннюю установку – суть останется прежней, – я буду вором, который, впрочем, уже подделался под  полноправного гостя, что еще хуже…

        Как хочется, жизнь, тобой наслаждаться! Вкушать каждый твой момент, видеть его в переливе тех лучей, источник которых Неизвестен. Чего ж я прячусь? Все чего-то избегаю. Да все – абы прошмыгнуть, притереться, авось проскочу. Да на какую-то дуру-фортуну надеясь, предполагая, что, возможно, она меня любит. Но меня-то любят! Я это чувствую. И это Такой, что по мелочам не разменивается! Если был бы мелочный, Он бы меня давно разменял. Ему просто не жалко. Средств, в смысле; меня-то ему жалко. Это если так ничего и не прохаваю. Что вкусная-то ведь жизнь! И было бы классно не жрать все «свиньйой», а вкушать! Спокойно, неторопясь. С Ним.

Как и предполагалось…

Цитата: "Согласно предположениям политологов и экономистов нас ожидают все более острые проблемы, затрагивающие каждого человека лично. Эгоистический путь, по которому до сих пор шло развитие человечества, исчерпан. Далее существует только эгоистическое разрушение. Любые меры, предлагаемые организациями и правительствами, ни к чему не приведут, если будут делаться в отрыве от изучения истинной причины кризиса – отсутствия искренней связи между людьми. Т.е. нам необходимо учиться жить в интегральном обществе, где благо каждого зависит от каждого".

Источник – Новости на Kabmir.org

http://h.ua/story/154738/