Про одеський шопінг та Василя Васильціва.

Одна з рис, яка захоплює мене у Оксані — це її безпосередність. В цьому вона геній. Обожнював з нею, україномовною, ходити влітку по одеським магазинам. Вона була неперевершена в дивуванні на те, що дивувалися нею. Вона знищувала штучну гламурність продавців, які зверхньо реагували на українську мову, своїм правдивим, щирим дивуванням. Коли Оксана запитувала про щось, що її цікавило і продавці кліпаючи очима кидали якусь фразу з підтекстом: «Воно тобі треба?», то вона дійсно не могла не здивуватись цим. Її наступні питання-уточнення про товар, що її зацікавив, абсолютно досконало виражали це, і тому ці шопінгові консультації ставали схожими на розмову лікаря-психіатра з паціентом, що страждає на нервовий розлад — спокійні уточнення про якість та походження товару і щораз більш розгубленіші відповіді від усвідомлення власної некомпетентності та упередженого судження. Вона ж, моя кохана, все прекрасно шарить і я нею відверто пишався.

Моя Оксана мріє стати дитячою казкаркою. А ще я б запропонував їй стати авторкою пісень для Василя Васильціва. Бо більшої безпосередності як у неї (та у Васильціва) я ще не зустрічав. Сьогодні ми стояли обійнявшись після добового розлучення, і вона, дивлячись в очі, наспівує: «Цьо-оматись і обніма-атись..». А чому б і ні, Василь Васильців, здається, дуже мало співає про кохання? Не зустрів ще хдопець свою єдину.

Васю, ти якщо шо, то звертайся. Може вистачить про «комп’ю-утер, інтернет»?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*