Знакові системи в культурі

 

Мова культури – це універсальна форма осмислення реальності, в яку ніколи не перестають залучатися нові образи, уявлення, поняття та інші смислові конструкції. Мова культури, це також сукупність знакових способів вербальної та невербальної комунікації, які об’єктивують культуру етносу, виявляють її етнічну специфіку і віддзеркалюють її взаємодію з культурами інших етносів. Тому мова культури – це зміст, що історично виникає, розвивається і змінюється.  Мова культури – це ті засоби, символи, знаки, тексти, що дозволяють людям вступати у комунікативні зв’язки один з одним та орієнтуватися в просторі культури. Культура ж, у свою чергу, для нас постає як текст.
Французські вчені, представники структуралізму К. Леві-Стросс, Ж. Дерріда, Ж. Лакан, М. Фуко та інш. запропонували досліджувати цей «текст» методом природничих наук, включаючи формалізацію, математичне моделювання та інформатику. Вихідним пунктом для вчених була лінгвістика, що завдяки швейцарському вченому Ф. де Соссюр то його послідовникам на поч. ХХ ст. набула рис точної науки. Розроблений Соссюром структурний метод був перенесений на вивчення інших сфер духовного життя людини.
Структуралізм робить акцент на дослідженні форм, в яких протікає духовна культуротворча діяльність людини: загальнолюдських універсалій всезагальних схем та законів діяльності людини. Ці всезагальні форми позначені поняттям структури. Під структурою ми можемо розуміти сукупність відносин, що лишаються стійкими протягом тривалого історичного періоду або ж в інших регіонах світу. Ці всезагальні форми діють як несвідомі механізми, що регулюють всю духовно-творчу діяльність людини. Як стверджує К. Леві-Стросс, «несвідоме має в собі структуру, тт. сукупність регулярних залежностей суспільних відносин, що впроваджені в індивіда та перекладені на мову повідомлень».
Отже, в структуралізмі ми знову зустрічаємося з концепцією колективного несвідомого, що знаходиться в підвалинах культури. Але якщо у К.Юнга в якості таких первинних підстав постають архетипи, то в структуралізмі – знакові системи. З точки зору структуралізму, всі культурні системи – мова, міфологія, релігія, творчість, література, традиції, обряди – можуть розглядатися як знакові системи.
Розвиток знакових систем здійснюється шляхом збільшення числа різних систем, що виокремились з певної гіпотетичної єдиної системи. До сфери вираження цієї системи відносяться природна мова, матеріальні засоби комунікації, до сфери змісту – релігія та міфологія. Таким чином стає можливим проведення паралелей між знаковими системами різних культур. Також глибшому розумінню культур та встановленню зв’язку між ними сприяє те, що реалії нової, сучасної духовної культури не знищують та не змінюють реалій старої, але проникають в неї уживаючись з нею.
Отже ціль структурного аналізу полягає в пошуку системотворчого фактора наявної культури, у винайденні єдиних структурних закономірностей певної множини культурних об’єктів. Такий системотворчий фактор-структура постає не просто як «скелет» того чи іншого культурного об’єкту, але як сукупність правил, згідно яких при перестановці елементів з одного об’єкту виникає інший. Така однотипність виявляється не за рахунок відкидання різниць цих об’єктів, а шляхом спростування цих відмінностей в монолітну течію перемінних варіантів єдиного абстрактного зразка.
Методологія структуралізму безумовно дала позитивні результати при об’єктивній оцінці формування культур та їх взаємодій. Але такий формалізований підхід залишив «за бортом» саму людину як суб’єкт культури в її творчій ініціативі та пошуках художнього виразу. Чи може структурний аналіз дати відповідь на питання, звідки виникає творча іскра митця та який механізм його творчості? Наразі, проблема світогляду художника здіймається над структурою знакових систем як ірраціональний чинник, що діє всупереч всім природничим методам та формалізованим схемам. Ми не можемо сказати, наскільки іншою буде культура завтра, але ми точно знаємо, що вона буде тією самою культурою, що і багато днів тому, вона залишиться мовою, що виражає наш духовний світ.

Мова культури – це універсальна форма осмислення реальності, в яку ніколи не перестають залучатися нові образи, уявлення, поняття та інші смислові конструкції. Мова культури, це також сукупність знакових способів вербальної та невербальної комунікації, які об’єктивують культуру етносу, виявляють її етнічну специфіку і віддзеркалюють її взаємодію з культурами інших етносів. Тому мова культури – це зміст, що історично виникає, розвивається і змінюється.  Мова культури – це ті засоби, символи, знаки, тексти, що дозволяють людям вступати у комунікативні зв’язки один з одним та орієнтуватися в просторі культури. Культура ж, у свою чергу, для нас постає як текст.

Французські вчені, представники структуралізму К. Леві-Стросс, Ж. Дерріда, Ж. Лакан, М. Фуко та інш. запропонували досліджувати цей «текст» методом природничих наук, включаючи формалізацію, математичне моделювання та інформатику. Вихідним пунктом для вчених була лінгвістика, що завдяки швейцарському вченому Ф. де Соссюр то його послідовникам на поч. ХХ ст. набула рис точної науки. Розроблений Соссюром структурний метод був перенесений на вивчення інших сфер духовного життя людини.

Структуралізм робить акцент на дослідженні форм, в яких протікає духовна культуротворча діяльність людини: загальнолюдських універсалій всезагальних схем та законів діяльності людини. Ці всезагальні форми позначені поняттям структури. Під структурою ми можемо розуміти сукупність відносин, що лишаються стійкими протягом тривалого історичного періоду або ж в інших регіонах світу. Ці всезагальні форми діють як несвідомі механізми, що регулюють всю духовно-творчу діяльність людини. Як стверджує К. Леві-Стросс, «несвідоме має в собі структуру, тт. сукупність регулярних залежностей суспільних відносин, що впроваджені в індивіда та перекладені на мову повідомлень».

Отже, в структуралізмі ми знову зустрічаємося з концепцією колективного несвідомого, що знаходиться в підвалинах культури. Але якщо у К.Юнга в якості таких первинних підстав постають архетипи, то в структуралізмі – знакові системи. З точки зору структуралізму, всі культурні системи – мова, міфологія, релігія, творчість, література, традиції, обряди – можуть розглядатися як знакові системи.

Розвиток знакових систем здійснюється шляхом збільшення числа різних систем, що виокремились з певної гіпотетичної єдиної системи. До сфери вираження цієї системи відносяться природна мова, матеріальні засоби комунікації, до сфери змісту – релігія та міфологія. Таким чином стає можливим проведення паралелей між знаковими системами різних культур. Також глибшому розумінню культур та встановленню зв’язку між ними сприяє те, що реалії нової, сучасної духовної культури не знищують та не змінюють реалій старої, але проникають в неї уживаючись з нею.

Отже ціль структурного аналізу полягає в пошуку системотворчого фактора наявної культури, у винайденні єдиних структурних закономірностей певної множини культурних об’єктів. Такий системотворчий фактор-структура постає не просто як «скелет» того чи іншого культурного об’єкту, але як сукупність правил, згідно яких при перестановці елементів з одного об’єкту виникає інший. Така однотипність виявляється не за рахунок відкидання різниць цих об’єктів, а шляхом спростування цих відмінностей в монолітну течію перемінних варіантів єдиного абстрактного зразка.

Методологія структуралізму безумовно дала позитивні результати при об’єктивній оцінці формування культур та їх взаємодій. Але такий формалізований підхід залишив «за бортом» саму людину як суб’єкт культури в її творчій ініціативі та пошуках художнього виразу. Чи може структурний аналіз дати відповідь на питання, звідки виникає творча іскра митця та який механізм його творчості? Наразі, проблема світогляду художника здіймається над структурою знакових систем як ірраціональний чинник, що діє всупереч всім природничим методам та формалізованим схемам. Ми не можемо сказати, наскільки іншою буде культура завтра, але ми точно знаємо, що вона буде тією самою культурою, що і багато днів тому, вона залишиться мовою, що виражає наш духовний світ.

 

Техніка як соціокультурний феномен

Ми не можемо навіть уявити собі наше людське суспільство, яке б вело своє існування не виокремлюючись з природи та, подібно до людей народу Наві з фільму «Аватар», в освоєнні навколишнього середовища застосовувало б лише власні фізичні та духовні сили.

Колись мене вразила така думка, що якби людина винайшла свого часу не колесо, а, скажімо, якийсь трикутник або квадрат, які могли би звершувати переміщення предметів (уявімо, що за допомогою телепортації:)), то соціальна та культурна еволюція пішли б абсолютно іншим шляхом, а цивілізацію, що постала б в наслідок такої технічно-альтернативної парадигми навіть неможливо було б порівняти з нашою, настільки вони були б різними. Вищезгаданий фільм «Аватар» режисера Ф.Кемерона якраз демонструє конфлікт, що постав внаслідок зустрічі двох таких цивілізацій, де земна техногенна цивілізація, огорнута пристрастю до накопичення та збагачення, навіть не готова вбачати в населенні планети Пандора іншу цивілізацію, суспільство з високою культурою співіснування та освоєння дійсності.

Що ж таке це – «техніка», що взяло у полон нашу історію, дійсність та розум? Поняття «техніка» ми можемо розуміти у вузькому значенні, як «сукупність штучних засобів людської діяльності, насамперед матеріальних знарядь праці, що підвищують її ефективність у різних галузях життєдіяльності суспільства у виробничій і невиробничій сферах»* . Але навіть і в повсякденні ми прибігаємо до вживання цього поняття у ширшому філософсько-світоглядному плані. Тоді «техніка» ми вживаємо як синонім поняття «технічного», тт. на означення такої «сутнісної ознаки людської діяльності, що необхідно використовуючи певну методологію та схематичну послідовність, забезпечує можливість реалізації мети та досягнення цілі» . Таке поняття технічного охоплює різноманітні форми прояву в нашому житті – інформаційні (технічне знання), діяльності (техніка праці), речовин (знаряддя діяльності), комунікативні (органічно-технічні відносини між людьми та відповідні їм норми та стандарти, напр. техніка спілкування, техніка кохання), управлінська (техніка управління).  Суть техніки як технічного відображає побудову людиною суб’єктно-об’єктних відносин, її організацію світу та способи діяльності на принципах ефективності, оптимальності та раціональності. Принципи, що роблять техніку тим, чим вона є, причиняються до того, що людина в своїй технічній діяльності виходить поза природу, виокремлюється з неї, усамітнюється, та лишається сам на сам зі своїми прагненнями. Ефективність відображає співвідношення між кінцевим результатом діяльності (ефектом) і витраченими зусиллями чи ресурсами. Оптимальність означає міру узгодженості безпосередньої мети діяльності з кінцевою. Раціональність є міра доцільності діяльності з точки зору повноти реалізації  її технічних можливостей (технічна раціональність) і з боку відповідності певним суспільним нормам і цінностям (аксіологічна раціональність). Завдяки останньому принципу, аксіологічній раціональності, наш світ ще знаходиться у відносній незалежності від свавілля технократизму, зумовленого технологічним детермінізмом, коли абсолютизується роль науки і техніки та недооцінюється вплив на них соціальних факторів, коли людина стає технічним інструментом для досягнення цілі зацікавлених в цьому хто його знає кого, коли нехтується довкілля, коли рубається гілляка, на якій сидимо…

Технікою людина демонструє свою незгоду з задумом Творця. Технікою людина демонструє слабкість свого духу та ницість перед лицем природи. Прикро лише те, що назад немає дороги. Я, сидячи в комфортній квартирі багатоповерхівки та клацаючи по клавіатурі ноутбука, можу лише у мрії або (якби міг) у якійсь досконалій медитації огорнути думкою Всесвіт та стати з ним єдністю, жити з ним його гармонійним життям. На разі я лише спостерігаю боротьбу суб’єктивних цілей з об’єктивною дійсністю, де заради ілюзорної перемоги задіюється ще більше техніки. В такій боротьбі вже втрачається зв’язок кінцевої цілі з безпосередньою, домінує лише безпосередня мета, а до чого все йде, так ніхто й не знає…  Порушується принцип оптимальності. Техніка приречена…

* Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник. – Рубікон, К., 1997 – ст. 355

* Там само


 

Творче мислення, як предмет логіки.

«В XIX в., когда формальная логика еще не отпочковалась от гносеологии, когда анализ процессов познания незаметно превращался в анализ «гносеологической эмпирии» (ощущений, представлений, аналогий и т. д.), было невозможно нащупать и осознать внутреннюю логическую связь логики знания и логики познания». («Творческое мышление как предмет логики (проблемы и перспективы)» В.С. Библер 1975)

Гносеологія – наука про знання. Епістемологія – наука про пізнання. Про буття і Про буттєвість. Тому їх і не ототожнювали. В питаннях ж логіки стосовно знання та пізнання проступає виникнення нової теорії діалектичної єдності цих двох понять. Бо знання як результат та знання як процес постають діалектичним єдним в розумінні їх як творчість.  Бо творчість може  бути і буттям і буттєвістю… …Кажись розумію про шо Біблер каже.

Соціальна філософія. Професійно-посадовий статус і його роль в Україні. Есе.

Що являє собою наше суспільство? Чому з віками філософи з певністю стверджують необхідність вивчення та дослідження цього феномену людського співіснування? Певним є те, що це дуже роздрібнений і неймовірно складний організм. Незаперечним є те, що цей організм потребує вивчення і аналізу. Але найбільшою проблемою у цьому є те, що складовою одиницею цього організму є людина – індивід, особа, що сама по собі є окремим світом, зі своєю структурою, принципами та законами, притаманними лише йому одному. Тоді чому суспільство не є безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, що снують невпорядкованим рухом, але постає як єдність, в якій існують єдність і загальний порядок?

Деякі антропологічні вчення класифікуючи людину, наділяють її ознакою, яка, на їх думку, притаманна виключно їй, а саме те, що людина є істотою соціальною. Це вписано у її природу – виникати, формуватися та існувати в соціумі. Арістотель був переконаний, що людина «за межами суспільства є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як жива рука, відокремлена від тіла»[1]. До філософів, що проводили паралель між людиною та соціумом, належали також Платон, стоїки, схоласти, Блез Паскаль, Огюст Конт, Гегель та Герберт Спенсер. Їх тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності, загально прийнято називати «соціальним універсалізмом». Інший погляд на суспільство, а саме як на штучно утворене на раціональних засадах об’єднання індивідів задля осягнення власних цілей та задоволення потреб, в історії соціально-філософської думки отримав назву «соціальний атомізм». Цей погляд розвивався на засадах гедонізму починаючи ще з Епікура, набув великої популярності в період Нового часу завдяки мислителям Т. Гоббсу, Дж. Локку і Ж.-Ж. Руссо, і зазнав нового пробудження у ХХ ст. під впливом активного політичного розвитку та незаперечних успіхів лібералізму й демократії.

Ці два таких протилежних погляди не є взаємовиключними, тим більш, вони лише підкреслюють складність проблематики. Усі філософські концепції, що постають з плином часу, з усією відповідальністю намагаються надати вірного окреслення феномену соціуму. Соціопсихологічні концепції, найвпливовішою з яких є інстинктивізм, і передусім фрейдизм, пов’язують специфіку соціального не стільки з біологічними, як із психічними явищами. Також принципові положення соціопсихології набули розвитку в концепції соціальної дії, представниками якої були М. Вебер та Т. Парсонс. Згідно цих концепцій, соціум постає як необхідна умова, що відповідає єству людини, як істоти соціальної, в якому вона вступає в систему зв’язків і стосунків, що мотивовані або інстинктами, або цілями.

Соціальність можна інтерпретувати як діяльне спілкування людей. Співбуття не виражається лише спорідненістю і не ґрунтується лише на відносинах симпатій і довіри, але й на відносинах необхідності обміну продуктами діяльності. Для людського буття, схильного до егоїстичних проявів, це є вразлива сфера, що й породжує, в свою чергу, лицемірство, ницість, байдужість і жорстокість. «Тому співбуття людей підлягає законам суспільства, які здійснюють регулювання його зовнішнього аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціонування індивідуального буття».[2]

Вже від народження людина починає займати в соціальній системі певну позицію. Поза власні заслуги та зусилля, суспільством їй нав’язаний приписаний статус, що зумовлюється етнічним походженням та місцем народження. Крім цього статусу особа може мати цілу низку інших статусів, які визначають роль людини у суспільстві, яке ставить перед нею задачі і вимоги. Сукупність цих вимог становить зміст соціальної ролі. Але, як би це не було прикро, у нашому сучасному суспільстві спостерігається певна зміна принципів і цінностей, що гарантують гармонійне існування соціуму. Професійно-посадовий статус, в якому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище особи, підпадає під особливу увагу суспільного життя, та зазнає впливів людського судження, або, простіше сказати, стає об’єктом моди. Це спричинює певну деформацію в свідомості людини, яка вже не прагне формуватися як індивідуальність, але незалежно від власних здібностей та навиків, хоче виконувати деяку соціальну роль за рахунок привласнення окремого професійно-посадового статусу. Тільки так я можу пояснити наявність в Україні цілої «армії» нікому не потрібних економістів та юристів.

Чи це є добре — служіння декотрому статусу за рахунок знехтуванням іншим? Бо відсутність співмірності та злагодженості соціальних законів, які виникали на досвіді тисячолітньої спільності людей, призводить до зубожіння в чомусь одному і, натомість, культивування чогось іншого. Актуальність «престижних» професій призвела до занедбання не менш важливих професій іншого ґатунку.  Зі свого боку, це вплинуло на урбанізацію та призвело до секуляризації. Зустрічаються люди, що соромляться признатися свого сільського походження, або, більш того, нації, що соромляться розмовляти рідною мовою.

Що ми за суспільство і на яку хворобу ми хворіємо? Брак духовності, нестача віри в себе, тотальна відсутність довіри іншому – складається враження, що ні про який «універсалізм» не може йти мови; суспільство не відслонюється як дар кожному з нас, завдяки якому ми можемо становитися як такі, що прагнуть досконалості, але як можливість, яку можна використати у власних, егоїстичних цілях.

Певна річ є та, що суспільство віддзеркалює нас самих собі, оточуючим та Богу такими, які ми є насправді. Без нього, невідомо, чи знали б ми цю правду, чи ні.


[1] Є.М. Причепій, А.М. Черній, «Філософія», Академвидав, Київ, 2003, ст. 422

[2] Там же, ст. 432

Питання про національне питання.

     Чи не є ми, українці, нація, яка закінчує другий десяток років своєї незалежності, феноменом в загальнолюдській культурній традиції, де кожний народ може ідентифікуватися своєю етнічною спадщиною, ментальністю, які формувалися тисячоліттями на міцному грунті міфологічного та релігійного світосприйняття, переданого поколіннями за допомогою слова? Хто може дати відповідь на питання, які ми є, абстрагуючись від стереопипного російського бачення нас з салом, горілкою і придурковато-винуватою посмішкою? Невже єдиною адекватною відповіддю буде – ніякі?!
     Хочеться поставити ще дуже багато різних питань, на які, я знаю, однозначної відповіді не існує. Я лише знаю, що тривають дискусії… Знаю, що ці питання називають спірними(?)… Але переконаний, що від їх вирішення, багато в чому буде залежати доля українців як нації. Здогадуюсь, що це комусь на руку, що комусь це вигідно… Комусь, кому не треба, аби існували українці як такі. Так, ці особи не є відвертими ворогами, навпаки, називаються друзями. Багато з них навіть прибрали собі титул "vox populi".  Навпаки, турбуються за „українців”, які є такими по громадянству, за їх права, тобто своїми діями підкреслюють всю велич і демократичність держави Україна, але… Але діють не в інтересах української нації, бо сприяють її руйнації, а не збудуванню, розбалансованості, а не єдності, розгубленості, а не цілеспрямованості. 
      Чому ворог продовжує панувати на нашій землі? Можливо, ми не вміємо бути господарями у своєму краю, й тому приречені на вічне ярмо завойовників? Чому ми настільки несамосвідомі?!
      А як нам бути такими, якщо ми виховуємося на книжках чужих нашій нації авторів, співаємо чужих пісень? Українець вже змалку стикається з тим, що його мова, хоч юридично і визначена як національна, фактично є другорядною, не тією, за допомогою якої можна щось осягнути, щось зробити для своєї країни, не є елітарною.  
       Скільки ще потрібно перемог українських спортсменів та слави українських естрадних зірок, щоб ми дійсно почали пишатися своєю Батьківщиною? Скільки ще потрібно революцій та майданів на цій землі, що спустошена кожною новою війною та кризою? Скільки потрібно мучеників, що обирають смерть взамін втрати національної ідентичності? Де ми є, і у чому наша помилка?!
        Може, тому, що не вміємо ми бути покірними, аби визнати власні недоліки, що надто пихаті і зневажливі до інших? Може, тому, що не такі ми вже й святі, як про себе думаємо? Може, й тому Бог обділив нас, що посідають чи не найпрекрасніше та найвигідніше місце на планеті, правом бути повноправними власниками свого краю? Може, й тому Бог віддає нас, талановитих, мудрих, співочих та винахідливих, в службу тим, хто не має цих дарів, але має здібність їх оцінити та використати у власних інтересах? Може, з-за того, що ми заздрісні, сварливі, жадібні та легкі на прокльони, для нас найкраще залишитись поневоленими, ніж зі своїми можливостями стати тиранами та жорстоко панувати над світом? 
       Мені здається, що найкращим питанням може бути: „А на що ми заслуговуємо?”. Або навіть не ми, а Я. Питання до кожного з нас – наскільки я людяний, аби жити в тому суспільстві, в якому мені хочеться бути? Бо розквіт і занепад націй відзначають їх відповідний рівень освіченості, моралі і культури, як це було у греків, римлян, Візантії та на Київській Русі. За таких умов, а в цьому я переконаний, національне постане як невід’ємне, суттєве, необхідне. Одним словом, аби стати справжніми українцями, нам необхідно перестати бути „хохлами”.