Молитва стомленої душі

Розчарування життям, нудьга, непотрібність…

— Даруй!

Втрата терпіння, бо день за днем спливає беззмістовно. Прагнення відпочити, позбутись обов’язків та зобов’язань, байдужість до добра, яке повинна вчинити. Втома від Тебе, мій Боже!

— Даруй!

Оспалість душі, докори сумління за мою байдужість, яка, проте, сильніша від докорів…

Потреба щастя, вразливість, що виснажує, страждання через те, що є така, як є, на жаль…

— Даруй!

Неспокій, страх, сумнів, Господи, Ти, наче сміттяр, ходиш і збираєш непотріб. Що хочеш збудувати з нього, Господи?

— Царство Небесне!

(Марі-Ноель)

Про одеський шопінг та Василя Васильціва.

Одна з рис, яка захоплює мене у Оксані — це її безпосередність. В цьому вона геній. Обожнював з нею, україномовною, ходити влітку по одеським магазинам. Вона була неперевершена в дивуванні на те, що дивувалися нею. Вона знищувала штучну гламурність продавців, які зверхньо реагували на українську мову, своїм правдивим, щирим дивуванням. Коли Оксана запитувала про щось, що її цікавило і продавці кліпаючи очима кидали якусь фразу з підтекстом: «Воно тобі треба?», то вона дійсно не могла не здивуватись цим. Її наступні питання-уточнення про товар, що її зацікавив, абсолютно досконало виражали це, і тому ці шопінгові консультації ставали схожими на розмову лікаря-психіатра з паціентом, що страждає на нервовий розлад — спокійні уточнення про якість та походження товару і щораз більш розгубленіші відповіді від усвідомлення власної некомпетентності та упередженого судження. Вона ж, моя кохана, все прекрасно шарить і я нею відверто пишався.

Моя Оксана мріє стати дитячою казкаркою. А ще я б запропонував їй стати авторкою пісень для Василя Васильціва. Бо більшої безпосередності як у неї (та у Васильціва) я ще не зустрічав. Сьогодні ми стояли обійнявшись після добового розлучення, і вона, дивлячись в очі, наспівує: «Цьо-оматись і обніма-атись..». А чому б і ні, Василь Васильців, здається, дуже мало співає про кохання? Не зустрів ще хдопець свою єдину.

Васю, ти якщо шо, то звертайся. Може вистачить про «комп’ю-утер, інтернет»?

Гамір гаміру різниця.

Чоткий вчора був день. Насичений. Його було б приємно згадувати, якби в ньому дійсно відбулись би якісь визначні події. По-перше, це враження. Маса зустрічей тих, кого давно не бачив, або може навіть і не згадував. Але так, побачив — і радий бачити! По-друге, погода. Тепло! Перший день осені дав ще засмакувати літа. Вікно було відкрите цілий день. Повернувся додому вже, в принципі, надвечір, але гамір дітлахів знадвору створював враження літнього дня початку канікул, коли ще не встигли пороз’їжджатись і пресититись до «вже нічого не хочеться». Діти вчора бавились дійсно як останній день. І бавились дуже щиро — серед вигуків та сміху не чутно було прозивань та полохливих криків. Натомість, натхнені досвідченим відчуттям дорослості, яке набулося внаслідок відвідин школи в перший навчальний день, вони створювали дуже затишний гамір, під який приємно думалося та відпочивалося. Відчувалося, що все на своєму місці. Ось така ось перша осіння медитація.

Лебедина пісня потенційних геніїв.

Часто мені зустрічаються люди, в очах котрих є велике розуміння всіх речей і процессів, їх правдивого значення. Їх очі випромінюють багато добра, але вони сумні, бо не знають, як застосувати те добро. Вони зневірені, нікому вже не довіряють, але нікого і не бояться. Вони просто дивляться на хід речей і чогось очікують. Їх принциповість і стабільність захоплює, вони не дозволяють собі опуститися до звичок, мотивів та поведінок, що впроваждують до колись досвідченої порожнечі – вони не курять, бо з першого разу їм не сподобалось, й так само вони ніколи не будуть обмовляти людину поза очі, бо це принижує їх гідність. Вони прекрасні, і вони це розуміють. Еталоном і прикладом для наслідування для них є літературні персонажі та їх автори. Реальне життя викликає лише смуток і розчарування. Покластися вони можуть лише на себе та на крилаті вислови мислителів минулого. У них є лише вони самі, ось такі сумні та прекрасні, і мені здається, їм інколи хочеться просто забутися… У цій втраті ауторефлексії, в прагненні просто бути є відчуття своєї необхідності, але нерозуміння своєї доцільності. Їх буття – це сама по собі лебедина пісня.

Про Оксану, Ван Дамма та кінофестивалі…

Оксана часто каже, що вона уявляє нас собі, як наче ми у фільмі. Вона каже, що тоді вона як "дєвка героя").

Мені приємно так думати. І я знаю, що це фільм не з участю Лунгрена чи Ван Дамма. Скоріш за все, фільм європейський, фестивальний…

молитва

Господи, я знову хочу прийти до Тебе… Навіть після того, що я зробив, і як це зробив, і що ще хочу продовжувати так робити… Просто якось соромно бути перед Тобою. Тому стан вини. Не хочеться переживати його інфантильно. Бо тут, перед Тобою, нема правил, які хочеться використовувати, якими хочеться маніпулювати. Нема правил? Усе очевидно? – то тоді і не хочеться переживати, бо це боляче. Бо це зміна свідомості. Це подолання відстані між „я” правдивим і „я”- „судженням про себе собою”, це зміна парадигм.

У мене усі умови. Я в кімнаті один. Субота. Останній травневий вечір лише починається. Джаз з інтернет-радіо. Я можу побути з Тобою. Я навіть відчуваю, що мені необхідно побути з Тобою.

Давно я не був перед Тобою. Але приходжу до Тебе, бо потребую виправдання, бо навіть те, що могло б виправдати, — обряди, Таїнства, — вже не виправдовує. Це вже може бути на осудження.

Я не є кращий. Я грішу як і усі. Мій гріх такий, у якому зізнаватись перед людьми не дозволяє межа сорому, т.т. така межа, яка не дозволяє певним явищам бути у моєму горизонті. Їх присутність – дисгармонія. Я ж відповідальний за гармонію своєї душі, бо це – мої вибори.

Що відбувається, коли Ти прощаєш? Коли Ти наводиш порядок, гармонію? Коли Ти очищуєш мене, мою совість, мій горизонт?.. Хіба це може бути якимось чином видалене, забуте, стерте? Але в Тебе – так, може.

Медитація любові.

Я став вільним. У мене почали зникати всі страхи, які були у мене впродовж усього мого життя, але яких я навіть не був свідомий. Я почав жити! Я відчув, що це таке, дихати на повні легені. Я повірив в те, що я можу бути класним, тобто, є класний, бо така дівчина, як Оксана, полюбила мене, я є цінний в її очах, мене любить таке створіння, як Оксана!.. Я помітив своє існування, вбачив у ньому якусь доцільність, необхідність… Я є для чогось!.. І я Є лише разом з Оксаною! В прагненні єднати з нею своє життя у мене немає жодних страхів, вона і є моє життя. Вона чекала мене, я чекав її! Це здійснилось! Здійснилось те, що багато людей впродовж усього свого життя так і вважають за ілюзію. Воно і залишається для них таким, не виникає як чудо, яке б вони прагнули зустріти, на яке вони надіялись. Вони не вірять… І їм стається так.

Але ж дивний ти, Бог! Уся твоя фішка в тому, що Ти такий, як люди – хочеш нас побавити, потішити своїми дарами. Усі людські радості ніколи не були б людськими, якби не були б і Божими. Звідки б ми це пізнали, якщо б Ти не захотів з нами поділитись. Бо добрим завжди хочеться ділитись. І добро дає саме себе. Наповнена радістю і єдиним життям пара закоханих випромінюють цю енергію. Навколо. Усім, для кого постануть. Кожне серце відгукнеться на красу щирого кохання. І якщо споглядач не зніяковіє від почуттів, що налинули, які трохи призабуті, які вже якось соромно виявляти, бо в буденному житті стають вони все менш щирими, якщо споглядач віддасться їх дії, увійде в стан недіяння… лише споглядання… без категорій…

Медитація любові…

Бути нареченим!.. — наскільки це важливо для кожної душі. Кожне серце покликане до того, аби переживати цей стан. І наскільки це прикольно в християнстві, що цей стан простягається на увесь духовний шлях – готуватися до весільної учти! Дякую тобі, Боже, що дав мені Оксану, через яку відкриваєш мені свої таємниці. І не те, щоб я почав Тебе розуміти, — Ти не став менш таємничим. Просто даєш споглядати Себе у Оксані. Себе – саму Любов…

Житушечка!..

       Насыщаешься тобой, житушечка! Воде бы хочется тебя смаковать, но вот незадача – «насыщаюсь»… Впадаю в состояние чревоугодника – и то мне не хочется, и от всего я устал, и вообще, ничего не хочу!.. Томлюсь. Ничего не делаю. А потом и бояться, вдруг, тебя начинаю.

        Но, а ты-то ведь такая классная, как десерт! Пересекают тебя, преломляясь, лучи света откуда-то, играют, дразнят.… Как ты можешь радовать око! Плавная, цветная, полупрозрачная, воздушная. Всегда можно видеть немного далее определенных границ, заглядывать несколько в будущее – мечтать, хотеть, желать, стремиться.… Вот и стремлюсь. Стремлюсь-стремлюсь… Уже даже и не мечтаю. А свет все равно-то ведь светит, играет! Идешь по улице, — и так хорошо вроде все у тебя, да и вроде погодка так ниче, солнце светит и красиво так вокруг. И подумаешь, а че ж я радоваться этому, как раньше, да не радуюсь?! Совсем уже втупил в тебя, суетливую, ем тебя только чтобы срать, ну и все никак не соображу, что ты-то ведь – Банкет!

        Ну и как я себя веду? На банкете, в смысле?.. на празднике жизни? Мне кажется, что очень похоже на то, как вор, который что-то крадет. Я, по крайней мере, так себя чувствую. И не важно, изменю ли я в себе свою внутреннюю установку – суть останется прежней, – я буду вором, который, впрочем, уже подделался под  полноправного гостя, что еще хуже…

        Как хочется, жизнь, тобой наслаждаться! Вкушать каждый твой момент, видеть его в переливе тех лучей, источник которых Неизвестен. Чего ж я прячусь? Все чего-то избегаю. Да все – абы прошмыгнуть, притереться, авось проскочу. Да на какую-то дуру-фортуну надеясь, предполагая, что, возможно, она меня любит. Но меня-то любят! Я это чувствую. И это Такой, что по мелочам не разменивается! Если был бы мелочный, Он бы меня давно разменял. Ему просто не жалко. Средств, в смысле; меня-то ему жалко. Это если так ничего и не прохаваю. Что вкусная-то ведь жизнь! И было бы классно не жрать все «свиньйой», а вкушать! Спокойно, неторопясь. С Ним.

Болячка… Гуру на життя?

       Ніколи не думав, що прийдеться зіткнутись з таким. Ставлю собі питання, чи заслуговую я, ще молодий хлопець (коли тобі 30 і ти ще не одружений і кажись все в "порядє" — це ще молодість), симпатичний (тобто такий, який може подобатись іншій статі), на цю хворобу?

        Спочатку заболіло… Як завжди не звертаю уваги, пройде. Далі вже не можна терпіти, бігом до лікаря. Він (вона) відсилає до іншого, той ще далі — а воно болить; проходять цілі тижні, бо там аналізи, там прийдіть з понеділка, а біль нестерпний, а вони посилають один до одного, от тупаки, чого іх там вчать? — але дійсно, там же ж корупція в цих медінах, і коли вже ми будемо на нормальному рівні?.. просто адський біль, який вже там сон? ні, апетиту не маю, вагу? — так, втрачаю, тут болить. Ні. Так. Ой! Шо у мене?, ще аналізи?! — от козли… А вони так на мене всі жалістливо дивляться і мовчать, мабуть, відповідальність на лікуючого переносять, не хочуть казати, я вже потім їх зрозумів, це не приємно — виносити вирок. Здається, вже все зібрав, вже останній огляд, вже мусять сказати, шо ж в мене, те чи те (вже стільки всього наслухався). Каже. Воно мені нічого не говорить, якийсь там хтойогознаючий хренпросцит. Описала цю хворобу, як вона діє — вірус, який примушує організм працювати проти самого себе. Так як в програмах. Стоп, але ж я не програма! Я людина!! Я жива людина, який ще нахрен вірус?!!!

       Йду одразу в net, запит, видає, читаю, до хреніща всякого, навіть окремі сайти, форуми хворих, переглядаю… почитую… і так мені себе шкода стало. Якийсь відчай, ну шо я можу зробити, вона, хвороба тобіш, не лікується, то шо, все життя сидіти і з цими каліками і інвалідами, з якими я себе ще ні краплини не ідентифікую, спілкуватися на теми, які мене ну ніколи не цікавили?!

       Але головне те, що я приречений. Інвалідність через 2-3 роки. Все життя, як по канату, — того не можна, того вже не зробиш, про те, що намірівався — забуть. Потім прийде час, не багато, я ще залишусь молодим (та й чи одружуся, кому я такий потрібен), і ЦЕ стане видимим. Мене будуть жаліти на вулицях, діти сміятися, кидати образливі слова. Але…

       Але можна зробити так, що вона не зовсім мене подолає, залишиться, але підкорена. Можна їй протидіяти, а це: регулярна гімнастика, фізкультура, спорт, не палити, не пити, вести здоровий спосіб життя, режими, харчування, корисні також якісь там йоги та інші східні штучки, дихальні вправи, не нервуватись, релаксація, відпочинки. Подивився — і мені сподобалось. Чесно кажучи, я  завжди втіхаря мріяв про таке життя, тіпа там, здоровий, не палю й таке інше. І зараз я вимушений буду так жити. Вимушений… Парадокс в тому… та-а-а, зрозуміло, в чому.

      Діагноз, що може змінити моє життя на краще. Цікаво, а чи є такий діагноз для суспільства? Ну, те що воно і так хворе, це зрозуміло, але саме такий діагноз, який би визначив суспільство, поставив би його перед вибором? Ну, наприклад, коли б людство постало перед фактом "світ, тобі залишилось жити 200 років", то були б зміни? Кажись, шо ні. Бо світ вимірюється лише власним віком. Добре, а якщо б так: "світ, тобі залишилось 6 місяців, наближається астероід", то як? Здається, тут точно був би апокаліпсис. Бо кожний постав би перед вибором, суттєвим, — бути, залишитись як людина, або бути як… не знаю, як хто, але ви знаєте, як хто. Ніщо б вже не зупинило цього процесу, жоден закон не став би тоді на перешкоді злу і егоїзму. Це був би Армагедон.

       Не знаю, чи бути мені вдячним хворобі Бехтєрєва, але чи замислювався б я, чи спробував би, чи не продовжував би й далі лінуватись, якби не вона? В одному я переконався точно: Бог — геніальний педагог!