Болячка… Гуру на життя?

       Ніколи не думав, що прийдеться зіткнутись з таким. Ставлю собі питання, чи заслуговую я, ще молодий хлопець (коли тобі 30 і ти ще не одружений і кажись все в "порядє" — це ще молодість), симпатичний (тобто такий, який може подобатись іншій статі), на цю хворобу?

        Спочатку заболіло… Як завжди не звертаю уваги, пройде. Далі вже не можна терпіти, бігом до лікаря. Він (вона) відсилає до іншого, той ще далі — а воно болить; проходять цілі тижні, бо там аналізи, там прийдіть з понеділка, а біль нестерпний, а вони посилають один до одного, от тупаки, чого іх там вчать? — але дійсно, там же ж корупція в цих медінах, і коли вже ми будемо на нормальному рівні?.. просто адський біль, який вже там сон? ні, апетиту не маю, вагу? — так, втрачаю, тут болить. Ні. Так. Ой! Шо у мене?, ще аналізи?! — от козли… А вони так на мене всі жалістливо дивляться і мовчать, мабуть, відповідальність на лікуючого переносять, не хочуть казати, я вже потім їх зрозумів, це не приємно — виносити вирок. Здається, вже все зібрав, вже останній огляд, вже мусять сказати, шо ж в мене, те чи те (вже стільки всього наслухався). Каже. Воно мені нічого не говорить, якийсь там хтойогознаючий хренпросцит. Описала цю хворобу, як вона діє — вірус, який примушує організм працювати проти самого себе. Так як в програмах. Стоп, але ж я не програма! Я людина!! Я жива людина, який ще нахрен вірус?!!!

       Йду одразу в net, запит, видає, читаю, до хреніща всякого, навіть окремі сайти, форуми хворих, переглядаю… почитую… і так мені себе шкода стало. Якийсь відчай, ну шо я можу зробити, вона, хвороба тобіш, не лікується, то шо, все життя сидіти і з цими каліками і інвалідами, з якими я себе ще ні краплини не ідентифікую, спілкуватися на теми, які мене ну ніколи не цікавили?!

       Але головне те, що я приречений. Інвалідність через 2-3 роки. Все життя, як по канату, — того не можна, того вже не зробиш, про те, що намірівався — забуть. Потім прийде час, не багато, я ще залишусь молодим (та й чи одружуся, кому я такий потрібен), і ЦЕ стане видимим. Мене будуть жаліти на вулицях, діти сміятися, кидати образливі слова. Але…

       Але можна зробити так, що вона не зовсім мене подолає, залишиться, але підкорена. Можна їй протидіяти, а це: регулярна гімнастика, фізкультура, спорт, не палити, не пити, вести здоровий спосіб життя, режими, харчування, корисні також якісь там йоги та інші східні штучки, дихальні вправи, не нервуватись, релаксація, відпочинки. Подивився — і мені сподобалось. Чесно кажучи, я  завжди втіхаря мріяв про таке життя, тіпа там, здоровий, не палю й таке інше. І зараз я вимушений буду так жити. Вимушений… Парадокс в тому… та-а-а, зрозуміло, в чому.

      Діагноз, що може змінити моє життя на краще. Цікаво, а чи є такий діагноз для суспільства? Ну, те що воно і так хворе, це зрозуміло, але саме такий діагноз, який би визначив суспільство, поставив би його перед вибором? Ну, наприклад, коли б людство постало перед фактом "світ, тобі залишилось жити 200 років", то були б зміни? Кажись, шо ні. Бо світ вимірюється лише власним віком. Добре, а якщо б так: "світ, тобі залишилось 6 місяців, наближається астероід", то як? Здається, тут точно був би апокаліпсис. Бо кожний постав би перед вибором, суттєвим, — бути, залишитись як людина, або бути як… не знаю, як хто, але ви знаєте, як хто. Ніщо б вже не зупинило цього процесу, жоден закон не став би тоді на перешкоді злу і егоїзму. Це був би Армагедон.

       Не знаю, чи бути мені вдячним хворобі Бехтєрєва, але чи замислювався б я, чи спробував би, чи не продовжував би й далі лінуватись, якби не вона? В одному я переконався точно: Бог — геніальний педагог!